2021/2022 н.р.
Кайдашева сім'я уривок
Пісня "Смерека"
Незалежна моя Батьківщина,я борюся за тебе щодня!
Година спілкування «Україна – наш спільний дім !»
Інтелектуальна гра «Ерудит екології»
УСНИЙ ЖУРНАЛ "ДИТИНА І ПРАВО"(табір)Пісня "Смерека"
Незалежна моя Батьківщина,я борюся за тебе щодня!
Година спілкування «Україна – наш спільний дім !»
Інтелектуальна гра «Ерудит екології»
Пожежники,які брали участь у гасінні пожежі
в перші
години після аварії на Чорнобильській АЕС
ВАЩУК Микола Васильович – командир відділення 6-ї
самостійної воєнізованої пожежної частини по охороні міста Прип'яті, Київська
область
званням Герой України з удостоєнням ордена
"Золота Зірка"
(Указ Президента України № 328/2006 від 21 квітня 2006 року)
(Указ Президента України № 328/2006 від 21 квітня 2006 року)
Біографічна довідка
Ващук Микола Васильович народився 5 травня 1959 року в селі Велика Хайча Овруцького району Житомирської області. В органах внутрішніх справ з 1982р., сержант внутрішньої служби, командир відділення СВПЧ-6 з охорони м. Прип'ять.
Прибувши на місце аварії 26 квітня в 1 годину 35 хвилин, правильно оцінив обстановку і організував особовий склад для виконання бойових завдань. Встановивши автодрабину між 3-м і 4-м енергоблоками, особовий склад його відділення проклав робочу рукавну лінію на покриття машинного залу. Працюючи зі стовбуром на великий висоті, при високій температурі та сильній задимленості, особистим прикладом надихнув відділення на сміливі та рішучі дії.
Помер 14 травня 1986 року від променевої хвороби в 6-й Московській клінічній лікарні.
Ващук Микола Васильович народився 5 травня 1959 року в селі Велика Хайча Овруцького району Житомирської області. В органах внутрішніх справ з 1982р., сержант внутрішньої служби, командир відділення СВПЧ-6 з охорони м. Прип'ять.
Прибувши на місце аварії 26 квітня в 1 годину 35 хвилин, правильно оцінив обстановку і організував особовий склад для виконання бойових завдань. Встановивши автодрабину між 3-м і 4-м енергоблоками, особовий склад його відділення проклав робочу рукавну лінію на покриття машинного залу. Працюючи зі стовбуром на великий висоті, при високій температурі та сильній задимленості, особистим прикладом надихнув відділення на сміливі та рішучі дії.
Помер 14 травня 1986 року від променевої хвороби в 6-й Московській клінічній лікарні.
ІГНАТЕНКО Василь Іванович – командир відділення 6-ї
самостійної воєнізованої пожежної частини по охороні міста Прип'яті, Київська
область
званням Герой України з удостоєнням ордена
"Золота Зірка"
(Указ Президента України № 328/2006 від 21 квітня 2006 року)
відзнакою президента України - Хрест "За мужність"
(Указ Президента України №346/96 від 8 травня 1996 року)
орденом Красного знамени (СРСР)
(Указ Президента України № 328/2006 від 21 квітня 2006 року)
відзнакою президента України - Хрест "За мужність"
(Указ Президента України №346/96 від 8 травня 1996 року)
орденом Красного знамени (СРСР)
Біографічна довідка
Ігнатенко Василь Іванович народився в селі Сперіжжя Брагінського району Гомельської області. В органи внутрішніх справ прийшов у 1982р. після служби в Радянській Армії. Старший сержант внутрішньої служби, командир відділення СВПЧ-6 з охорони м. Прип'ять.
Прибувши на місце аварії 26 квітня в 1 годину 35 хвилин, правильно оцінив обстановку і організував особовий склад для виконання бойових завдань. Встановивши автодрабину між 3-м і 4-м енергоблоками, особовий склад його відділення проклав робочу рукавну лінію на покриття машинного залу. Працюючи зі стовбуром на великий висоті, при високій температурі та сильній задимленості, особистим прикладом надихнув відділення на сміливі та рішучі дії.
Помер 14 травня 1986 року від променевої хвороби в 6-й Московській клінічній лікарні.
Ігнатенко Василь Іванович народився в селі Сперіжжя Брагінського району Гомельської області. В органи внутрішніх справ прийшов у 1982р. після служби в Радянській Армії. Старший сержант внутрішньої служби, командир відділення СВПЧ-6 з охорони м. Прип'ять.
Прибувши на місце аварії 26 квітня в 1 годину 35 хвилин, правильно оцінив обстановку і організував особовий склад для виконання бойових завдань. Встановивши автодрабину між 3-м і 4-м енергоблоками, особовий склад його відділення проклав робочу рукавну лінію на покриття машинного залу. Працюючи зі стовбуром на великий висоті, при високій температурі та сильній задимленості, особистим прикладом надихнув відділення на сміливі та рішучі дії.
Помер 14 травня 1986 року від променевої хвороби в 6-й Московській клінічній лікарні.
КІБЕНОК Віктор Миколайович – начальник караулу 6-ї
самостійної воєнізованої пожежної частини по охороні міста Прип'яті, Київська
область
званням Герой Радянського Союзу з удостоєнням
ордена Леніна
(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1986 року)
(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1986 року)
Біографічна довідка
Кібенок Віктор Миколайович народився 17 лютого 1963 року в селищі Іванків Сірогозьського району Херсонської області. У 1984 році закінчив Черкаське пожежно-технічне училище. В органах внутрішніх справ з 1980 р. Працював пожежником ВПЧ-2 з охорони Чорнобильської АЕС. Після закінчення училища був призначений начальником варти СВПЧ-6 з охрани м.Прип'яті, лейтенант внутрішньої служби.
Прибув на місце аварії через 12 хвилин після вибуху, в 1 час 35 хвилин. На чолі ланки газодимозахисної служби провів розвідку в приміщеннях реакторного відділення. Особистим прикладом, мужніми діями надихав підлеглих на виконання бойових завдань, сміливо і рішуче вів боротьбу з вогнем.
Помер 14 травня 1986 року від променевої хвороби в 6-й Московській клінічній лікарні.
Кібенок Віктор Миколайович народився 17 лютого 1963 року в селищі Іванків Сірогозьського району Херсонської області. У 1984 році закінчив Черкаське пожежно-технічне училище. В органах внутрішніх справ з 1980 р. Працював пожежником ВПЧ-2 з охорони Чорнобильської АЕС. Після закінчення училища був призначений начальником варти СВПЧ-6 з охрани м.Прип'яті, лейтенант внутрішньої служби.
Прибув на місце аварії через 12 хвилин після вибуху, в 1 час 35 хвилин. На чолі ланки газодимозахисної служби провів розвідку в приміщеннях реакторного відділення. Особистим прикладом, мужніми діями надихав підлеглих на виконання бойових завдань, сміливо і рішуче вів боротьбу з вогнем.
Помер 14 травня 1986 року від променевої хвороби в 6-й Московській клінічній лікарні.
ПРАВІК Володимир Павлович – начальник караулу 2-ї
воєнізованої пожежної частини по охороні Чорнобильської АЕС
званням Герой Радянського Союзу з удостоєнням
ордена Леніна (СРСР)
(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1986 року)
(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1986 року)
Біографічна довідка
Правік Володимир Павлович народився 13 червня 1962 року в місті Чорнобилі Київської області. Після закінчення школи в 1979 році навчався у Черкаському пожежно-технічному училищі МВС СРСР, з якого був випущений в 1982 році в званні лейтенанта внутрішньої служби. Служив начальником варти 2-ї воєнізованої пожежної частини Управління внутрішніх справ Київського облвиконкому (охорона Чорнобильської АЕС).
Разом з іншими пожежними (В. Ігнатенко, В. Кибенком, Л. Телятниковым та ін.) брав участь у гасінні пожежі в перші години після аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року. Під час гасіння отримав високу дозу опромінення, був відправлений на лікування в Москву, де і помер в 6-й клінічної лікарні 11 травня 1986 року від променевої хвороби.
Правік Володимир Павлович народився 13 червня 1962 року в місті Чорнобилі Київської області. Після закінчення школи в 1979 році навчався у Черкаському пожежно-технічному училищі МВС СРСР, з якого був випущений в 1982 році в званні лейтенанта внутрішньої служби. Служив начальником варти 2-ї воєнізованої пожежної частини Управління внутрішніх справ Київського облвиконкому (охорона Чорнобильської АЕС).
Разом з іншими пожежними (В. Ігнатенко, В. Кибенком, Л. Телятниковым та ін.) брав участь у гасінні пожежі в перші години після аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року. Під час гасіння отримав високу дозу опромінення, був відправлений на лікування в Москву, де і помер в 6-й клінічної лікарні 11 травня 1986 року від променевої хвороби.
ТИТЕНОК Микола Іванович - пожежник 6-ї самостійної
воєнізованої пожежної частини по охороні міста Прип'яті, Київська область
званням Герой України з удостоєнням ордена
"Золота Зірка"
(Указ Президента України № 328/2006 від 21 квітня 2006 року)
відзнакою президента України - Хрест "За мужність"
(Указ Президента України №316/96 від 8 травня 1996 року)
орденом Красного Знамени (СРСР)
(Указ Президента України № 328/2006 від 21 квітня 2006 року)
відзнакою президента України - Хрест "За мужність"
(Указ Президента України №316/96 від 8 травня 1996 року)
орденом Красного Знамени (СРСР)
Біографічна довідка
Народився 5 грудня 1962 року в селищі Миколаївка Поліського району Київської області. Після середньої школи в 1980 році відразу ж вступив у Кронштатську мореплавну школу №42, а після її закінчення з червня 1981 по жовтень 1984 року служив у Військово-морському флоті мотористом першого класу. За час служби зарекомендував себе працьовитим, дисциплінованим. В органах внутрішніх справ з 1984 року. Працював пожежником 6-ї самостійної воєнізованої пожежної частини (СВПЧ-6) з охорони міста Прип'ять. Сумлінно ставився до виконання службових обов’язків і громадських доручень. Виявляв ініціативу і кмітливість.
26 квітня 1986 року о 1 годині 35 хвилин, прибувши на місце аварії після вибуху четвертого реактора Чорнобильської АЕС у складі чергового караулу, старшина М.І. Титенок приступив до гасіння пожежі. Незважаючи на небезпеку радіоактивного зараження, важкі умови, діяв сміливо й самовіддано, виявляючи при цьому професійну майстерність і відвагу. Поки вистачало фізичних сил, М.І. Титенок був на посту.
Внаслідок тривалого впливу високого рівня радіаційного опромінення, теплового виділення і задимлення вибув з бойових рядів і був госпіталізований. Лікувався в спеціальній клініці Москви, однак доза опромінення була надто високою. Помер 16 травня 1986 року.
Народився 5 грудня 1962 року в селищі Миколаївка Поліського району Київської області. Після середньої школи в 1980 році відразу ж вступив у Кронштатську мореплавну школу №42, а після її закінчення з червня 1981 по жовтень 1984 року служив у Військово-морському флоті мотористом першого класу. За час служби зарекомендував себе працьовитим, дисциплінованим. В органах внутрішніх справ з 1984 року. Працював пожежником 6-ї самостійної воєнізованої пожежної частини (СВПЧ-6) з охорони міста Прип'ять. Сумлінно ставився до виконання службових обов’язків і громадських доручень. Виявляв ініціативу і кмітливість.
26 квітня 1986 року о 1 годині 35 хвилин, прибувши на місце аварії після вибуху четвертого реактора Чорнобильської АЕС у складі чергового караулу, старшина М.І. Титенок приступив до гасіння пожежі. Незважаючи на небезпеку радіоактивного зараження, важкі умови, діяв сміливо й самовіддано, виявляючи при цьому професійну майстерність і відвагу. Поки вистачало фізичних сил, М.І. Титенок був на посту.
Внаслідок тривалого впливу високого рівня радіаційного опромінення, теплового виділення і задимлення вибув з бойових рядів і був госпіталізований. Лікувався в спеціальній клініці Москви, однак доза опромінення була надто високою. Помер 16 травня 1986 року.
ТІШУРА Володимир Іванович – старший пожежник відділення 6-ї
самостійної воєнізованої пожежної частини по охороні міста Прип'яті, Київська
область
званням Герой України з удостоєнням ордена
"Золота Зірка"
(Указ Президента України № 328/2006 від 21 квітня 2006 року)
відзнакою президента України - Хрест "За мужність"
(Указ Президента України №316/96 від 8 травня 1996 року)
орденом Красного Знамени (СРСР)
(Указ Президента України № 328/2006 від 21 квітня 2006 року)
відзнакою президента України - Хрест "За мужність"
(Указ Президента України №316/96 від 8 травня 1996 року)
орденом Красного Знамени (СРСР)
Біографічна довідка
Тішура Володимир Іванович народився 15 грудня 1959 року на станції Північна Гатчинского району Ленінградської області. У 1974 році закінчив суднобудівне училище, 1977 році Хабаровське МПТУ-30. З липня 1977 по квітень 1978 року працював трубопроводчиком військової частини в Петропавловську. З 1978 по травень 1980 служив в Радянській армії командиром відділення. Після звільнення в запас з червня 1980 по червень 1981 року був слюсарем Чорнобильського міжрайонного виробничого управління газового господарства. за направленням цього колективу в грудні 1982 року став пожежником потім старшим пожежним СВПЧ - 6.
26 квітня 1986 року о 1 годині 35 хвилин, прибувши на місце аварії після вибуху четвертого реактора Чорнобильської АЕС у складі чергового караулу, діяв з боку пошкодженого активного боку реактора. Боровся з вогнем цілеспрямовано, сміливо в унісон зі своїми бойовими колегами. І тільки після прибуття додаткових сил пожежної охорони був виведений з бойового розрахунку.
Помер 10 травня 1986 року від променевої хвороби в 6-й Московській клінічній лікарні.
Тішура Володимир Іванович народився 15 грудня 1959 року на станції Північна Гатчинского району Ленінградської області. У 1974 році закінчив суднобудівне училище, 1977 році Хабаровське МПТУ-30. З липня 1977 по квітень 1978 року працював трубопроводчиком військової частини в Петропавловську. З 1978 по травень 1980 служив в Радянській армії командиром відділення. Після звільнення в запас з червня 1980 по червень 1981 року був слюсарем Чорнобильського міжрайонного виробничого управління газового господарства. за направленням цього колективу в грудні 1982 року став пожежником потім старшим пожежним СВПЧ - 6.
26 квітня 1986 року о 1 годині 35 хвилин, прибувши на місце аварії після вибуху четвертого реактора Чорнобильської АЕС у складі чергового караулу, діяв з боку пошкодженого активного боку реактора. Боровся з вогнем цілеспрямовано, сміливо в унісон зі своїми бойовими колегами. І тільки після прибуття додаткових сил пожежної охорони був виведений з бойового розрахунку.
Помер 10 травня 1986 року від променевої хвороби в 6-й Московській клінічній лікарні.
ТЕЛЯТНИКОВ Леонід Петрович – в 1986 році начальник 2-ї
воєнізованої пожежної частини по охороні Чорнобильської АЕС, майор внутрішньої
служби
званням Герой Радянського Союзу з удостоєнням
ордена Леніна (СРСР)
(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1986 року)
відзнакою президента України - Хрест "За мужність"
(Указ Президента України №298/96 від 26 квітня 1996 року)
(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1986 року)
відзнакою президента України - Хрест "За мужність"
(Указ Президента України №298/96 від 26 квітня 1996 року)
Біографічна довідка
Телятников Леонід Петрович народився в селищі Введенка Мендигаринського району Кустанайської області. Після закінчення школи працював електриком на авторемонтному заводі. У 1968 році поступив в пожежно-технічне училище в м.Свердловську, згодом закінчив Вищу інженерну пожежно-технічну школу в Москві. Кілька років працював в протипожежній службі Кустаная, а з 1982 року - на Київщині. У 1983 році був призначений начальником воєнізованої пожежної частини № 2 по охороні Чорнобильської АЕС. Спеціаліст першого класу.
Майор внутрішньої служби Л.П.Телятников разом з іншими пожежними (В. Ігнатенко, В. Кибенком, В. Правиком та ін.) брав участь у гасінні пожежі в перші години після аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року. Під час гасіння отримав високу дозу опромінення.
З осені 1986 року жив і працював у Києві. Після проходження лікування продовжив службу у Внутрішніх військах МВС СРСР, після розпаду Радянського Союзу - у Внутрішніх військах України. В 1995 році в званні генерал – майора внутрішньої служби пішов на пенсію. З 1998 року очолював Добровільне пожежне товариство Києва.
Помер 2 грудня 2004 року у Києві.
Телятников Леонід Петрович народився в селищі Введенка Мендигаринського району Кустанайської області. Після закінчення школи працював електриком на авторемонтному заводі. У 1968 році поступив в пожежно-технічне училище в м.Свердловську, згодом закінчив Вищу інженерну пожежно-технічну школу в Москві. Кілька років працював в протипожежній службі Кустаная, а з 1982 року - на Київщині. У 1983 році був призначений начальником воєнізованої пожежної частини № 2 по охороні Чорнобильської АЕС. Спеціаліст першого класу.
Майор внутрішньої служби Л.П.Телятников разом з іншими пожежними (В. Ігнатенко, В. Кибенком, В. Правиком та ін.) брав участь у гасінні пожежі в перші години після аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року. Під час гасіння отримав високу дозу опромінення.
З осені 1986 року жив і працював у Києві. Після проходження лікування продовжив службу у Внутрішніх військах МВС СРСР, після розпаду Радянського Союзу - у Внутрішніх військах України. В 1995 році в званні генерал – майора внутрішньої служби пішов на пенсію. З 1998 року очолював Добровільне пожежне товариство Києва.
Помер 2 грудня 2004 року у Києві.
Диспут "Десять не "можна" В.О.Сухомлинського"
Добро творити на Землі
Людині лиш дано.
І навіть діточки малі
Всі знають це давно.
Краса і море доброти
Оточує нас всіх.
Подібним будь до сонця ти,
Щоб зазвучав твій сміх.
Щоб ти освітлював всім шлях,
Як сонце з висоти.
Хай сяє усмішка в очах.
Будь завжди добрим ти.
Василь Олександрович Сухомлинський — один із найвідоміших педагогів і дитячих письменників. Його ім’я широко відоме не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Ідеї видатного педагога ввійшли до скарбниці світової педагогічної майстерності, його досвід втілюється і сьогодні в освітньо-виховних системах європейських країн, Америки та Японії.
«Я ніколи в житті не належав собі», — казав педагог. Упродовж 32 років він вів педагогічний щоденник, який став основою для його художніх і наукових творів. В. Сухомлинський — автор 41 монографії, понад 600 статей і майже 1200 оповідань, притч і мініатюр–казок для дітей. Його твори перевидавалися величезними тиражами, а книга «Серце віддаю дітям» вийшла друком 30-ма мовами народів світу. Павлиську середню школу на Кіровоградщині, яку очолював В.О. Сухомлинський з 1948 по 1970 рр., за його життя називали Меккою для педагогів багатьох країн. Він був вдумливим дослідником дитячої душі, чуйним наставником молоді, педагогом, який увібрав у себе найкращі риси своїх попередників. Крім ерудованості, Сухомлинський мав неабияку силу волі, вирізнявся поміркованістю, надзвичайною скромністю, людяністю, працездатністю (вставав о четвертій ранку і писав до восьмої). Напевне тому ознайомлення з життєвим шляхом великого вчителя та глибоке вивчення його педагогічної спадщини є моральним і професійним обов’язком кожної людини.
ІІ. Основна частина
Про Сухомлинського ви звичайно знаєте багато. Починаючи з початкових класів ви вчите казки,оповідання,які написав В.О. Сухомлинський. Але сьогодні ми будемо говорити про «десять «не можна» В. Сухомлинського.
Перше «не можна» - Не можна на одинці з собою робити все не так, як ти робив би на очах у людей. Дуже часто наші дії на самоті і на людях відрізняються. Ви вже дорослі і я хочу поговорити з вами про кохання. Давайте послухаємо вірш Асадова і обговоримо його
ЛЮБОВЬ И ТРУСОСТЬ
Почему так нередко любовь непрочна?
Несхожесть характеров? Чья-то узость?
Причин всех нельзя перечислить точно,
Но главное все же, пожалуй, трусость.
Да, да, не раздор, не отсутствие страсти,
А именно трусость - первопричина.
Она-то и есть та самая мина,
Что чаще всего подрывает счастье.
Неправда, что будто мы сами порою
Не ведаем качеств своей души.
Зачем нам лукавить перед собою,
В основе мы знаем и то и другое,
Когда мы плохи и когда хороши.
Пока человек потрясений не знает,
Не важно - хороший или плохой,
Он в жизни обычно себе разрешает
Быть тем, кто и есть он. Самим собой.
Но час наступил - человек влюбляется
Нет, нет, на отказ не пойдет он никак.
Он счастлив. Он страстно хочет понравиться.
Вот тут-то, заметьте, и появляется
Трусость - двуличный и тихий враг.
Волнуясь, боясь за исход любви
И словно стараясь принарядиться,
Он спрятать свои недостатки стремится,
Она - стушевать недостатки свои.
Чтоб, нравясь быть самыми лучшими, первыми,
Чтоб как-то "подкрасить" характер свой,
Скупые на время становятся щедрыми,
Неверные - сразу ужасно верными.
А лгуньи за правду стоят горой.
Стремясь, чтобы ярче зажглась звезда,
Влюбленные словно на цыпочки встали
И вроде красивей и лучше стали.
"Ты любишь?" - "Конечно!" "А ты меня?" - "Да!"
И все. Теперь они муж и жена.
А дальше все так, как случиться и должно;
Ну сколько на цыпочках выдержать можно?!
Вот тут и ломается тишина...
Теперь, когда стали семейными дни,
Нет смысла играть в какие-то прятки.
И лезут, как черти, на свет недостатки,
Ну где только, право, и были они?
Эх, если б любить, ничего не скрывая,
Всю жизнь оставаясь самим собой,
Тогда б не пришлось говорить с тоской:
"А я и не думал, что ты такая!"
"А я и не знала, что ты такой!"
И может, чтоб счастье пришло сполна,
Не надо душу двоить свою.
Ведь храбрость, пожалуй, в любви нужна
Не меньше, чем в космосе иль в бою!
Друге «не можна» - Не можна лінуватися, бути ледарем, дармоїдом, неробою. «Праця годує, а лінь марнує» - таке прислів’я часто уживають українці. Лінь - це коли не хочеться робити що-небудь потрібне та корисне. Наприклад, йти до школи або пилососити квартиру. Лінуватися буває приємно. Наприклад, полежати вранці подовше у ліжку або всі вихідні «бити байдики». У деяких випадках лінуватися просто небезпечно. Що буде, якщо, наприклад, альпініст полінується добре закріпити свою страховку? Ліні не можна потурати. Раз послухаєш її, два - і ось вже накопичилася гора невиконаних справ, нездійснених планів. У мийці лежить брудний посуд, батьки невдоволені, на столі чекає недописане домашнє завдання тощо. Я думаю, що лінь походить від того, що людині чимось нецікаво займатися. Але є речі, які все одно робити необхідно. Наприклад, прибирати в кімнаті або митися. Тому не можна слухати тільки свої бажання, варто планувати справи та дотримуватися графіку. Дисципліна та працелюбність дають потім змогу насолоджуватися результатами своєї праці. Лінива людина нудиться та дуріє на очах. Наприклад, як змальовані в творах українських письменників пани, що їх з дитинства не привчили до праці. Вони зневажали трудящий народ. Або герой роману російського письменника Гончарова «Обломов», який все збирався щось зробити, але все лінь було. Він нічого не досяг у житті. Ще з ледачою людиною весь час потрібно «панькатися». Вона вдається до хитрощів, щоб за неї все робили інші. На ледачого не можна покластися, він часто підводить і не любить допомагати іншим.
Казка про лінь
Оксана Кайдаш
На бердичівськім базарі
кури, гуси, яйця, хрін,
а одна старенька бабця
продавала лінь.
Стільки років вже торгує
і одна біда-
ніхто ліні не купує
ну нащо ж вона.
Кожен день стоїть бабуся
і кричить на весь базар:
"Продається лінь, купуйте,
гривня двадцять кілограм".
І таки одного разу
підійшов один хлопчак.
Подивився, роздивився,
і промовив бабці так:
"Ой, бабусю, непорядок,
Лінь прострочена у вас,
Я за гривню краще куплю
цілий, справжній ананас".
Бабця різко піднялася,
Гримнула на нього раз,
Ну а потім завелася
й весь базар завівся враз.
І піднявся такий ґвалт,
що ніхто й не вгледів
Як лінь із торби утекла
в потяг до норвегів.
І поїхала у тур с
обі по Європах.
"Може там знайду я дім
в країнах широких.
Бо в зеленій Україні
скільки літ я не живу,
та, мабуть таки ніколи
дім в цім краю не знайду..."
Третє «не можна» - Не можна видавати за заслугу те, що є твоїм прямим обов'язком. Кожна людина на землі прагне, щоб її сім'я мала гарне життя, щоб у родині був мир, спокій та злагода. А для цього, на мою думку, треба, щоб кожен член родини усвідомлював свої обов'язки перед близькими та намагався старанно їх виконувати. А які твої обов’язки в сімї?
Четверте «не можна» - Не можна вимагати від батьків те, чого ти не заслужив працею. Коли дитина маленька, вона не виконує ніякої роботи. Про її харчі, одяг і таке подібне піклуються батьки. Батьки допомагають дитині від любові. Дитина не працює — вона може виконати лиш невеликі домашні доручення. Але хіба ця робота може зрівнятися з тією працею чи витратами, які роблять заради неї батьки? Якщо, ставши дорослою, дитина не розуміє, що дали їй її батьки, то це дуже велика невдячність. Кожна дитина повинна виконувати якісь обов’язки вдома. Також обов’язок кожної дитини - вчитися. Батьки ж піклуються про вас,намагаються створити вам умови для навчання,для дозвілля. Кожна дитина для своїх батьків особлива,найкраща і батьки роблять все для своїх дітей. Але не можна вимагати від батьків того,чого батьки дати не в змозі.
П’яте «не можна» - Не можна бути жадібним, корисливим, негостинним. Щедрість, уміння ділитися з іншими тим, що маєш - дуже гарна риса характеру. І дитина, яка має цю рису, ніколи не залишиться без друзів. А от жадібні діти, навпаки, дуже швидко можуть переконатись, що з ними ніхто не хоче гратися, і ділитись чимось теж ніхто не збирається. Нелегко віддати іншому те, що тобі самому могло б згодитись, особливо, якщо ти це робиш уперше. Але варто спробувати, і буде легше. І в один прекрасний момент тобі стане приємно бути щедрим. Ти побачиш, що можеш зробити іншу людину щасливою, а це - ні з чим незрівнянне почуття. Так відчувають себе твої тато і мама, коли дарують тобі те, про що ти давно мріяв. Спробуй бути щедрим, і тобі це сподобається. Якщо ти хочеш порадувати себе, візьми якусь із своїх іграшок, книжок або настільних ігор і подаруй одному із своїх друзів. Тільки вибери таку річ, яка обов'язково сподобається твоєму другові. Коли ти побачиш радість на його обличчі, безсумнівно, - ця радість передасться тобі, і на душі в тебе буде гарно, як ніколи. І ще запам'ятай: одержувати подарунки і дарувати їх особливо приємно не в свято, не на день народження, а в звичайнісінький день, коли їх ніхто не чекає. Такий подарунок приносить особливу радість. За Робертом Ротенбергом Влаштуйте в класі «Куточок друга». Зробіть на великому аркуші паперу «кишеньки» для кожного учня. Туди можна покласти записку з подякою за щось, вітання з днем народження, іншим святом або просто зі словом «молодець!», коли тобі сподобалось, як твій друг чи подруга відповідали на уроці. Учися робити людям приємне! Золото і людина. Хто сильніший? Ми – люди. Так гордо і красиво звучать ці слова. Ми – ті, чиїми руками створені сучасні технології, збудовані міста. І, здавалося б, саме ми володіємо цим світом. Що вже говорити про самих себе… Але існує те, що перетворює нас – гордих і всемогутніх людей у комах – дрібних і огидних. Це – гроші. Чому порядна і працьовита людина, розбагатівши, стає жадібною і жорстокою? Чому так звані «круті» люди, опинившись без статків або статусу, опускаються так низько, як би собі не дозволив звичайний бідняк? Чому життя деяких людей перетворюється на бізнес, а самі люди – на живі гаманці? Невже сенс життя полягає у грошах? У сучасному світі важко з цим не погодитись. Кожен повинен думати про себе і свою сім’ю, не зважаючи на чужі проблеми і негаразди, мовляв, світ жорстокий: або ти когось, або хтось тебе. Кажуть, наче б то гроші псують людей. Проте, на мою думку, справа аж ніяк не в грошах і не в жорстокому світі, справа в самій людині. Якщо хтось став жадібним і жорстоким лише після появи грошей, значить, до цього у нього просто не було можливості цю жорстокість проявити. Якщо людина живе лише заради грошей, можливо, вона не може знайти іншого сенсу свого життя. Гроші не змінюють людей, вони просто відкривають інші їх сторони. Вічним докором людині за поклоніння золоту, грошам, є бальзаківський персонаж –Гобсек з одноіменної повісті. Автор акцентує увагу читача на залежності людини від золота. Головним героєм твору показано лихваря, який нічого не бачить за своїми векселями. Проте пізніше ми починаємо розуміти психологію Гобсека, його погляди на життя. Це людина, яка живе життями інших. Він любить вивчати людей, вгадувати їхнє минуле і майбутнє. Гобсек називає себе «докором сумління» і для багатьох осіб він справді є ним. Для Гобсека було задоволенням провчати того, хто не може встояти перед грошима, хоч, сам того не визнаючи, й він був саме таким. Можливість керувати людьми, купити собі кохання, повагу, самотність, вседозволеність йому надавали саме гроші. Та Гобсек став залежним від них, і жодного разу не скористався цими шансами. Ця залежність несла за собою страх втратити багатство. Він купив собі половину будинку для того, щоб ніхто не дізнався про його майно. Коли на вулиці з його кишені випала монета, він сказав, що вона йому не належить. Він жив, як убога людина, хоча мав усі можливості для красивого життя. Кохання, радість, мрії не могли запалити погляд лихваря, а діамант, який так і буде припадати пилом у кімнаті, - розпалив. Гобсек тримав усе своє багатство у окремих кімнатах. Там, де воно нікому не потрібне. І байдуже, що уся їжа зіпсована. Головне, вона належить лише йому, і він не продасть її дешевше. Користуючись своєю владою, Гобсек жорстоко знущається над графинею де Ресто. Він зачарований її красою, проте пророкує злиденне майбутнє, оскільки вона не вміє розумно розпоряджатись грошима. Впродовж твору вона все більше заплутується в боргах. Через страх перед чоловіком, графиня похапцем віддає діамант значно дорожчий, ніж сума, зазначена у векселі. Цей момент доводить, що Анастазі де Ресто залежить не від самого золота, а від того, кому це золото потрібне, тобто від її коханця – Максима де Трая, який, у свою чергу, закоханий у самого себе і не може дозволити собі жити у злиднях. Тому і думає, хто б його забезпечив. При цьому він впевнено розповідає про свою честь, яка кудись зникає після пропозиції Гобсека взяти пістолет. Та й про яку честь може йти мова, якщо він живе за рахунок жінки. Мені не хотілось би зустрітися у житті із Гобсеком-лихварем, людиною-векселем, людиною-автоматом. Та його інша сторона, Гобсек-філософ приваблює мене. Він вміє спостерігати за поведінкою людей, їхніми думками, вчинками. Аналізуючи їх, вгадує майбутнє людей і не помиляється. На мою думку, багато хто із нас хотів би почути, що розповів би Гобсек про нього, адже його характеристики точні, правдиві, часом безжальні, але справедливі. Він відчуває, хто вартий поваги, і принижуватиме лише тих, хто цього заслужив. От тільки зі своєю владою над золотом він не зміг до кінця розібратися, і сам зробив своє життя жалюгідним. Саме такі твори вчать, як правильно жити. Багато хто може заперечити, мовляв, такі герої не є прикладом і про них, можливо, краще б і не знати. Але хто тоді є прикладом? Геракл, Прометей, …? Так, вони ідеальні. Але чи знайдемо ми хоч один ідеал серед реальних людей? Ні. А таких, як Гобсек – годі й рахувати. Такі герої заздалегідь привчають нас до реальності, тоді як ідеали лише будують у нас неправильне світосприйняття. Позитивні герої дозволяють забути про негаразди, сприяють позитивним враженням та мрійливості, але аж ніяк не навчають нас життю. Коли ми аналізуємо вчинки Гобсека, ми бачимо, як робити не варто. І це краще, ніж коли нав’язують свої ідеали, які люди самі для себе вигадали, адже на чужих помилках можна навчитись набагато більшого, ніж на чужому прикладі.
Шосте «не можна» - Не можна гребувати працею своїх батьків.
• Батько стоїть вище за сотню вчителів, мати – вище за сотню батьків. Безчесний той, хто не поважає батьків, адже – це головний обов’язок людини; усі інші обов’язки мають другорядне значення. Закони Ману
• Хоч би що робила людина, усі її справи, навіть найвидатніші, нічого не варті, якщо вона не виконує свого обов’язку перед батьками. Б. Ауєрбах •
Якщо ти не поважатимеш батьків, люди обов’язково це помітять і не будуть тебе поважати. Ти можеш зовсім залишитися без друзів. Сократ
Класний керівник: - Діти, уважно прочитайте афоризми й поясніть, як ви розумієте їх значення. Сьоме «не можна» - Не можна сміятися зі старості, не поважати старість. Ви коли-небудь замислювалися над тим, що буде з вами років так через 40-50 років? Ви коли-небудь представляли себе в старості? Напевно, хтось вважає, що на схилі років його будуть оточувати турботою і ласкою близькі та рідні. Але чи впевнені ви в цьому? Життя непередбачуване...Хочу звернутися до молоді. Я нікого не засуджую й нічого не узагальнюю, але, напевно, були моменти, коли ви сміялися над літніми людьми. Сміялися над їх зовнішнім виглядом, над тим, що вони «не наздоганяють» чогось... Давайте обговоримо випадок, коли одна бабуся купувала в аптеці ліки. Потрібних крапель не виявилося, і фармацевт порекомендувала їй інші. Бабуся злякалася: «Як це, інші?». Чергу початку вже перешіптуватися. Але бабуся не могла зрозуміти, чому їй не дають її краплі! І тут фармацевт стала нервово пояснювати, що потрібних крапель немає. Бабуся злякалася і тремтячими руками перераховувала свої копієчки. Чергу ремствувала, фармацевт зітхала, а бабуся тряслася і не могла порахувати свої гроші....Коли ж, нарешті, простягнула нещасні 30 рублів в касу, то згадала, що їй потрібна ще піпетка, і прошепотіла: «А пипеточка?». Тут терпіння фармацевта увірвався, і вона закричала: «ПІПЕТКА ВСЕРЕДИНІ!» Бабуся з переляком відійшла. Вам не шкода цю стареньку? Адже вона не винна, що вже стара і де-то не зовсім розуміє. У житті ми подібні сценки спостерігаємо на кожному кроці, однак, хочу навести приклад літературний, з улюбленого Гоголя. Хто з нас не сміявся і не жахався, читаючи в «Мертвих душах» сцени, пов'язані з «прорехой на людстві» Плюшкіним? Так, скнара! Так, мерзотник! Але адже історія Плюшкіна дуже сумна. «... був час, коли він був ощадливим господарем! Був одружений і сім'янин»,- з таких слів починає автор історію Плюшкіна. «Всі текло жваво і здійснювалося розміреним ходом». Але після смерті дружини Плюшкин став скупішими, підозрілою. Поступово його будинок залишили з різних причин всі близькі та рідні. «Самотнє життя дало ситну їжу для скупості, яка, як відомо, має вовчий голод і чим більше пожирає, тим ставати зажерливішими». На зміну залишилися добрим почуттям прийшли душевний спустошення та підозрілість. Автор показує нам «мертву душу». Але,...але все одно мені шкода Плюшкіна... він дуже самотній. Ви уважно читали «Мертві душі»? Якщо ні, то прочитайте ще раз, і зрозумієте, що, можливо, і вас чекає така ж доля, а може, і ще гірше. Бідний Плюшкин! Як жорстоко обійшлася з ним доля! Гоголь пише: « Грізна, страшна майбутня попереду старість і нічого не віддає назад!», а ще він зауважує: «Нинішній же полум'яний юнак відскочив б з жахом, якби йому показали його портрет в старості!» Шановна молодь! Не дозволяйте собі сміятися над старими! Навіть якщо вони дуже смішно виглядають! Можливо, ви станете ще гірше... Так що пам'ятайте заповіт Гоголя: «Забирайте с собой в путь, выходя из мягких юношеских лет в суровое ожесточающее мужество, забирайте с собой все лучшие человеческие движения, не оставляйте их на дороге, не подымите потом!»
Восьме «не можна» - Не можна лицемірити, говорити не те, що думаєш, що відчуваєш. Вільям Шекспір
Брехлива особа приховає усе, що задумало підступне серце. Борис Крутиер:
Думати одне, а говорити інше - це типовий симптом роздвоєння особи. Алишер Файз Лампочка, що перегоріла, є прикладом того, як вдень можна робити вигляд, що ти у відмінному робочому стані. Михайло Михайлович Пришвин
Лицемірство - міряти вчинки не перед своєю совістю, а перед лицем інших. Франсуа де Ларошфуко
Ми так звикли прикидатися перед іншими, що під кінець починаємо прикидатися перед собою. Девяте «не можна» - Не можна запобігати перед тим, хто сильніший тебе. Як допомогти самому собі перестати мислити в категоріях насильства, припинити ділити людей на «сильних» і «слабких», перестати боятися сильних і бажати приниження слабким? Треба звернути увагу на себе. І як зробити так, щоб стати краще, сильніше, стійкіше, потрібніше і тоді людина не буде боятися сильних. Звичайно, для того, щоб перебороти свій звичний страх перед силою інших людей, яка одного разу вже завдала стільки болю, потрібні додаткові час і духовна робота. Але той, хто усвідомив ненормальність насильства, здатний відмовитися від власних проявів його по відношенню до інших.
Вправа «Стань впевненим» Перехід з одного стану в інше супроводжується відповідною realignment лицьових м'язів. Наприклад, посмішка передає нервові імпульси в емоційний центр мозку. Результат - почуття радості і розслаблення. Спробуйте посміхнутися і притримайте посмішку 10-15 секунд. Змініть посмішку на усмішку - відчуйте невдоволення. Прийміть гнівний вигляд - відчуйте гнів. Ваше обличчя, голос, жести, постава можуть викликати будь-яке почуття. А якщо ви не впевнені в собі, то постійно робіть вигляд впевненого людини. Якщо ви горбитесь - випросталась, контролюйте свій голос - щоб він не тремтів, не смикайте нічого в руках, не малюйте - це теж ознака тривожності, невпевненості. Ви можете казати собі: «Я повинен бути впевненим у собі. Я не можу насправді стати таким, але я можу контролювати свою поставу, стежити за своїм голосом, за своїм обличчям. Я буду виглядати впевненою в собі людиною». І ви станете впевненою в собі людиною.
Десяте«не можна» - Не можна давати “пусті” обіцянки, не дотримуватися слова Коли людина дає обіцянки, а потім про них забуває або взагалі не надає ніякого значення сказаного. Сказав і забув. Але ж обіцяв. Що це - вірність слову або пусті обіцянки? Його обіцяне рятує від докорів сумління? Спіть спокійно, обманщики. Ось тільки чому ми чекаємо цього обіцяного, як кажуть, три роки? "Хтось обіцяв зателефонувати в суботу, о першій годині дня . Зараз вже неділя, половина п'ятого ... "- дорікає закохана дівчина легковажного кавалера. Де їх вірність слову? Чому ж вони такі брехуни? Та тому ж, чому ми з вами, коли були дітьми, періодично клялися мамі, що не будемо виходити на вулицю без шапки, сміятися з жуйкою в роті, а у вихідні обов'язково наведемо порядок у своїй кімнаті. Просто так обіцяли, давали порожні обіцянки, щоб відстали. Виходить, всі люди - брехуни по природі? Щоб заспокоїти нашу з вами совість, що пізно прокинулася, наведемо наступний науковий факт. Психологи виявили, що наша вірність слову (або звичка щасливо про це забувати) пов'язана з самооцінкою. Але ... не так прямо, як може здатися. Тобто абсолютно не факт, що якщо людина поважає себе, він буде кров з носу виконувати всі свої обіцянки. Подібна гіпервідповідальність характерна для вкрай невпевнених у собі людей. Помри в коржик, щоб стримати дане слово, вони сповнюються самоповагою, якої їм так не дістає, не замислюючись, а чи дійсно все це комусь потрібно. До речі, такі "герої" дуже болісно реагують на всякого роду необов'язковість. Навіть сказана вами з ввічливості фраза "Передзвоню як-небудь на вихідні" може стати причиною того, що людина буде добу безперервно перевіряти, чи не було пропущених викликів на мобільному. А потім, упевнившись, що ви так і не з'явилися, він страшенно образиться ... Загалом, треба тримати слово і обіцянки, адже від нас чекають їх виконання, слів на вітер, постарайтеся, не кидати. Ви повинні зробити вибір вірності слову або порожнім обіцянкам. Тільки дуже важко часом виходить не давати порожні обіцянки ... З голови вилетіло ... Ось адже пам'ять дірява! Вкотре обіцяла своїй сусідці принести диск-самовчитель по хатха-йоги. Тобі він без потреби, все одно займатися не будеш, а сусідка захоплюється. Соромно? І так, і ні. З одного боку, обіцянки треба виконувати, з іншого - ти дійсно геть забула ... "Забудькуватість аж ніяк не завжди пов'язана з такими звинувачуємо якостями, як безвідповідальність чи неповагу до людей, - каже психолог. - Нерідко подібні провали пояснюються роботою одного з механізмів психологічного захисту, а саме - витіснення. Ще Зігмунд Фрейд помітив, що за допомогою витіснення наша психіка убезпечує себе від неприємних емоцій. На свідомому рівні ми можемо не надавати якимось подіям особливого значення, але підсвідомість все це фіксує, стираючи з пам'яті справи, які насправді ми категорично не хочемо виконувати ". Якщо ви про чиєсь прохання забуваєте постійно, значить варто задуматися, чому у вас виникає це "розлад пам'яті"? Може бути подружка без кінця випрошує подарунки, ніколи не віддаючи нічого взамін, і вас дратує споживацьке ставлення. Або хтось занадто непостійний в своїх бажаннях. Ось ви і застосовуєте до неї старий добрий армійський принцип - почекай виконувати, скасують! Або ви просто дану комусь обіцянку, не можете виконати. У цьому випадку щоб стримати вірність слову слід поставити людину до відома як можна раніше.
ІІІ. Підсумок
Знати лише правила ввічливої поведінки недостатньо. За багаторічним досвідом виховної роботи педагогічний колектив Павлиської середньої школи під керівництвом Василя Сухомлинського виробив Десять «Не можна». Дотримання цих заборон вважалося справою честі й гідності, порушення — ганьбою і моральним невіглаством. Великий гуманіст нашого часу, неперевершений вихователь Василь Сухомлинський, керуючись традиціями української етнопедагогіки, уже 12-13-літнім підліткам прищеплював думку про те, що «любов — переддень материнства та батьківства» і що «любов тільки тоді високоморальна, коли вона розумна, мудра, передбачлива». Він наголошував: «Моральне право на кохання має той, хто вміє відповідати за майбутнє — за своїх дітей». Раджу звернутися до порад Василя Сухомлинського, які він виклав у своїй книжці «Як виховати справжню людину». Ними мають керуватися батьки, вчителі й сама молодь. Юначе, ти народився людиною, але нею ще треба й стати. Справжня людина виявляє себе в переконаннях і почуттях, волі й прагненнях, у ставленні до інших і до самої себе, у здатності любити й ненавидіти... ...Отчий дім. У спогадах ми часто повертаємося сюди. Адже це не просто домівка, де людина народжується, де проходить її дитинство, де мати і батько, сестри і брати. Отчий дім — уособлення доброго, чистого, світлого. Тут дитина вперше відкриває для себе красу світосприймання, яка найповніше проявляється у красі стосунків, починає усвідомлювати, що справжнє, людяне, прекрасне торжествує над нечесним, недостойним. Скільки отаких великих і малих істин пізнають діти в сімейному університеті життя! Вони впливають на формування характеру, світогляду, на утвердження особистості. Від того, як людина засвоїть їх, залежить, чи буде вона щасливою, чи зможе приносити щастя іншим. З порогу отчого дому починається дорога у великий світ, де людину чекають серйозні випробування. Вийти з них переможцем — значить довести міцність підвалин, які заклали батьки в дитині, готуючи її до самостійного життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар